Новини

 

Мій Чорнобиль

25.04.2016
Наталія Міщерська багато років працювала на УТ-1. Нині вона – керівник прес-центру Університету. У 1986 році пані Наталія висвітлювала хроніку Чорнобильської трагедії. Напередодні 30 роковин трагедії вона ділиться спогадами про ті дні…

Повертатися подумки у події 30-річної давності сумно і дещо страшно. Сумно тому, що, на жаль, переважної більшості людей, з якими у 1986 році їздила на зйомки для «Актуальної камери» Українського телебачення, вже немає, і причина цього – так званий, «чорнобильський зв'язок»: багато хто з них хворів і ставав інвалідом. Страшно, бо розуміння того, що сталося в Чорнобилі, тепер постає в світлі правди і набутих за чверть століття знань про реальні масштаби катастрофи й ризики, на які йшли люди, що там працювали. У тому числі і ми, журналісти, які буквально проривалися в Зону. Журналістське сумління вело туди справжніх репортерів, аби побачити все на власні очі, розказати якщо не всю правду (бо за умов цензури це було неможливо), то хоч би репортерськими засобами, засобами відео донести до людей достовірність того, що сталось. І багатьом це вдавалося, була піднята завіса над замовчуванням й інформація крихтами пробивалася до глядачів.

Мене особисто в Зону довго не пускали – хоч і журналіст, а все-таки жінка. Тоді не всі чоловіки горіли бажанням виконувати таке редакційне завдання і, як показав час, небезпідставно. Я мала свої причини добиватися дозволу на відрядження до Чорнобиля.

Будівництво 4-го енергоблоку було оголошено ударною комсомольською будовою і велося швидкими темпами. Я, молода ще журналістка, частенько навідувалася на будову зі знімальною групою, висвітлюючи етапи її спорудження. Це була моя тема і це було справді цікаво. Між нами й молодіжною бригадою Героя Соціалістичної Праці Василя Горизона зав'язалися справжні дружні стосунки. Особливо запам'яталися літні поїздки. Закінчувалися наші зйомки, у будівельників зміна, і хлопці запрошували нас скуштувати юшки, яку зазвичай варили на березі Прип'яті, де мої колеги разом з монтажниками з задоволенням пірнали у теплі хвилі річки, якою, здіймаючи красиву хвилю, проносилися «Комети». Життя було чудовим, безхмарним і радісним. І все ж розмови точилися навколо станції, атомної енергетики і сакраментального – а якщо «рвоне»? Питання було майже риторичне, а відповідь однозначною: якщо рвоне, наслідки будуть жахливими, але воно ніколи не «рвоне», бо не «рвоне» ніколи. 4-ий енергоблок успішно здали в експлуатацію в листопаді 1984 року.

І була ще одна причина у 86-му рватись у Чорнобиль. У місті Прип'ять при палаці культури працював патріотично-виховний клуб «Червона гвоздика», в якому брали участь прип'ятські школярі. Вони займалися пошуковою роботою з виявлення учасників боїв і визволення тих місць від фашистських загарбників. Я вела на телебаченні суботню рубрику – фотоогляд «Пам'ять», і юні пошуковці були частими учасниками моїх передач. Ми зустрічалися і теж товаришували. Мене турбувала їхня доля після аварії, адже відбулося відселення мешканців Прип'яті.

Отож, коли одного липневого ранку, прийшовши на роботу я почула від колеги, що мені дозволили їхати з ним у Чорнобиль, я вирушила не вагаючись, як кажуть, у чому стояла. Було чудове літо, все квітувало, ні в чому не відчувалося загрози, однак присутність якоїсь затаєної небезпеки підсвідомо ятрила душу. Узбіччя знайомої траси були залиті смарагдово-блакитною дезактиваційною речовиною, через кожні півкілометра на краю лісу розставлені знаки «Обережно, радіація», нескінченний потік технічного транспорту, в основному бетонозмішувачі, – все свідчило про напругу і якийсь військовий ритм. У пропускному пункті «Дитятки» нам видали персональні дозиметри, марлеві респіратори, ми переодягнулися в так званий захисний одяг і поїхали в Зону.

Це був період, коли тривав пошук способів створення надійного укриття над зруйнованим реактором, що все ще залишався відкритим. У самому містечку Чорнобиль знаходився штаб, до якого стікалися всі пропозиції і варіації саркофагу. Тут, здавалося, зримо пульсувала інженерна думка. Саме тут я записала своє перше чорнобильське інтерв’ю. Російський інженер-атомник з українським прізвищем Володимир Шевченко показав креслення і розповів про спорудження піонерної стіни, навколо якої, власне, і змонтують Укриття. Це інтерв'ю повністю, без будь-яких купюр, показали на УТ. До речі, в Зоні працювала сила-силенна фахівців із досвідом роботи на атомних об'єктах, і в їхніх діях не відчувалося розгубленості, а навпаки впевненість, що вселяла віру у швидке розв'язання проблеми. Таким, певно, був і мій репортаж.

Потім ми поїхали власне на станцію, що була за 12 кілометрів. Ось тут серце почало битися пришвидшено. Я побачила сплюндровану БТРами, розорану потужними тягачами землю, «рудий ліс», силу техніки і людей у протигазах, які рухалися бігцем і саму руїну 4-го енергоблоку, що мав вигляд скаліченого монстра і викликав у мене особисто майже фізичне співчуття. Потім ми зайшли до машинної зали, де ще світилася пробоїна від вибуху. Нашим рухом по станції керували два дозиметристи, які прокладали нам з операторами шлях, вимірюючи рівень радіації: тут треба бігцем, тут можна спокійніше, але не затримуватись. Коли всі вийшли назовні і перевели подих, я домовилася з оператором (а вони зазвичай слухаються журналіста), і ми, відірвавшись від пильного ока наших проводирів, на кілька хвилин зупинилися перед реактором і записали стенд-ап (кор. у кадрі). В спину нам «дула» неймовірна кількість рентгенів. Мені здавалося, що я покажу людям, які прагнули правдивої інформації, що ось скоро тут, над реактором, зведуть надійний саркофаг і поховають усі наші біди. Я, як і багато хто тоді, була дуже наївна. Коли на 5-річчя катастрофи на ЧАЕС на УТ приїхала японська делегація з метою створити фільм, скориставшись нашими архівами, вони, побачивши мій репортаж, запитали: «А чи ця жінка жива?»

Хто побував у ті часи в Чорнобилі, знають: потім туди тягнуло, як магнітом, і в мене було ще чимало поїздок, які, на щастя, не стали такими фатальними, як для багатьох моїх колег. Вічна їм пам'ять.

Сьогодні чорнобильська зона стала туристичною. Пригадую покинуті села, зламані людські долі… Робити з усенародної біди видовище – хіба це не блюзнірство!?

Був такий вислів: «Чорнобиль – пересторога людству». І здавалося б, що це справді так. Чому ж тоді на узбережжі далекої Японії дихає смертоносною радіацією «Фукусіма»?..
Наталія Міщерська,
ліквідатор аварії на ЧАЕС ІІ категорії,
керівник Прес-центру КНУ

Центр комунікацій

Інформаційно-обчислювальний центр університету

© Всі права захищені 1995-2024