Новини

20 листопада 2013 року в КНУ імені Тараса Шевченка розпочалася міжнародна наукова конференція«Голод в Україні у першій половині ХХ століття: причини та наслідки (1921 – 1923 рр., 1932 – 1933 рр., 1946 – 1947 рр.)». Конференція присвячена 80-річчю Голодомору в Україні і триватиме два дні. За цей час українські вчені та відомі зарубіжні дослідники з США, Франції, Австралії, Росії обговорять нові аспекти у дослідженнях голодоморів, а саме історичних передумов та перебігу, соціально-психологічних і демографічних наслідків, політико-правової класифікації.

Організатори міжнародної конференції: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України, Інститут історії України НАНУ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія».

На відкритті конференції з вітальним словом виступили ректор КНУ Леонід Губерський, директор Інституту історії України НАНУ Валерій Смолій, директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко, директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України ЕллаЛібанова, відомий український філософ, академік НАНУ Мирослав Попович.

Ректор КНУ Леонід Губерський у своєму виступі зазначив:
« Поряд з визначними перемогами й здобутками протягом останніх століть історична пам’ять нашого народу зберігає і чималотрагічнихсторінок. Саме до таких ми відносимо і голодомор 1932 – 1933 років в Україні, 80-річчя якого відзначаємо в ці дні.

Це справді велика трагедія нашого народу, що підтверджується офіційними цифрами: за період 1926 – 1939 років населення СРСР збільшилося на 16 відсотків, РРФСР – на 28, БРСР – на 11,2 а в УРСР кількість жителів за цей час зменшилася на 9,9 відсотка. Тобто в Україні в 1939 році не вистачило до рівня 1926 року понад 3 мільйони осіб. А якщо врахувати приріст населення в 1926 – 1931 роках…

У кожному українському селі голодомор залишив сотні могил без хрестів і традиційних освячень, що зобов’язує нас хоч і через 80 років подбати про вшанування пам’яті невинно убієнних.

Особливо повинні ми опечалитися долею мільйонів дітей, які так рано пішли в сиру землю, не ставши ще на ноги в житті, не вимріявши до кінця своїх планів. Адже багато з них могли б навчатися і в стінах наших університетів, розкрити свої таланти, прославити рідну землю перед усім світом.

На жаль, і їхнім і їхніх батьків сподіванням не судилося збутися: непосильні хлібозаготівлі з урожаїв 1931 і 1932 років, що вичерпали всі державні продовольчі запаси і лишки у селянства, що пов’язувалося з експортними поставками зерна, обернулися жахливими втратами для українського селянства, як власне в Україні, так і за її межами, де українці проживали компактною масою. Тож маємо пам’ятати про втрати нашої нації на Північному Кавказі, де за переписом 1926 року українців було понад 3 мільйони, на Слобожанщині (півтора мільйона), в Поволжі (понад мільйон), і в Казахстані (860 тисяч).

Страшним символом голодомору 1932 – 1933 років стали так звані чорні дошки Кагановича, запроваджені за його участю в листопаді 1932 року спочатку для покарання кубанських станиць, а потім поширених, за рекомендацією зверху як в Україні, так і в інших регіонах СРСР. Це коли збройною силою оточували поселення і вивозили звідти всі продовольчі продукти з торговельної мережі, а найбільш непокірних владі заарештовували. В Україні не тільки окремі села зазнали такого покарання, а й багато сільських районів…

Прикро, звичайно, що тодішня влада не звернулася за допомогою до міжнародних організацій, як це роблять сьогодні уряди всіх країн, де трапляються природні катаклізми, не прийняла запропоновану допомогу від української діаспори. Це відчутно ослабило б удар голодом по селянству…

Вшановуючи пам’ять невинно убієнних українців, ми також схиляємо голови перед представниками інших народів, що проживали в ті роки серед українського селянства і прийняли цю страшну смерть: полякам, німцям, болгарам, грекам, шведам, молдаванам… Як і співчуваємо іншим народам Радянського Союзу, яких зачепила ця трагедія. В першу чергу йдеться про казахів, де майже третина нації не вижила.

Історія свідчить, що найбільше трагедій зазнають бездержавні народи. З огляду на важкий шлях України до здобуття власної незалежності, ми повинні врахувати уроки історії і все робити для того, аби утверджувати нашу державу. Це буде запорукою того, що в майбутньому наш народ буде убезпечений від подібних трагедій.

Бажаю учасникам конференції плідної роботи і вагомих, науково виважених результатів».