Новини

Четвертого березня, напередодні Жіночого свята та вихідних наш університет відвідала визнана майстриня української поезії і прози, кандидат філософських наук та лауреат багатьох літературних премій, уславлена Оксана Забужко. Пані Оксана, автор трьох оригінальних поетичних збірок та численних прозових творів, публіцистичних статей та есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці, користується неабиякою популярністю серед наших студентів-філологів, тому її приїзд видався справжньою подією.

На початку зустрічі Оксана Забужко презентувала свій новий роман з інтригуючою назвою “Музей покинутих секретів”, який невдовзі має з’явитися в друку. Пані Оксана із ностальгічною посмішкою пояснила: “Дівчата мали б пам’ятати, як у дитинстві бавилися з подружками у “секрети”. Це така стара дитяча гра, коли ти щось закопуєш, а інші потім мають знайти втаємничене “це”. Власне кажучи, ця традиція бере початок з епохи наших бабусь і прабабусь, які у роки колективізації мусили ховати і переховувати ікони. Не хочу переповідати сюжет, але у романі ця деталь зіграє не останню роль. Що стосується саме покинутих секретів, то тут йде мова про забуті, поховані таємниці - родинні, історичні, які десь, колись були з нашими предками, з якими, в свою чергу, кармічно пов’язані ми. Цей роман про те, як подібні таємниці, які наче і не існують в нашій пам’яті, але десь глибоко-глибоко під землею вони все одно є і впливають на наше життя.” Судячи зі слів пані Оксани, головних героїв не оминула гірка чаша: тут мають місце і війна, і приречена любов, і зрада, і навіть містичні сни, химерні видіння, які пов’язують наших сучасників з їхніми предками.

До речі, вже не вперше Оксана Забужко звертається до теми потойбічного в нашому житті, демонічного начала. Її повість “Казка про калинову сопілку” сповнена темних, надприродних пристрастей, які, як не дивно, виникли зовсім не на теренах соціальної катастрофи – це, скоріше, трагічна оповідь на сімейно-побутову тему, де сили Добра і Зла зійшлися у фатальному двобої за душу молодої жінки, якій було на роду написано бути “не як усі”...

Оксана Забужко зачитує уривок з роману. Її великі, виразні очі палають, тембр голосу, що змінюється в залежності від гостроти моменту - то падає до смертного стогону, то підіймається до болісного крику - зачаровує, спотворює, застерігає і глузує, жбурляє у вир і на єдиній хвилі вихоплює з уявного мороку, і у нас, слухачів, з’являється враження, що ми в епіцентрі подій, що то ми відчуваємо важкість кожного подиху і вдавану збайдужілість до схованого вальтера, що то не Адріанове серце, а наші тьохкають в унісон з тяжкими квапливими кроками утікача: “Цок. Цок. Цок.” Це схоже на кіно, яке сприймається не очима, а внутрішнім баченням. Ми застигли десь поза простором і часом, на межі світів, де ще існує Львів сорокових років і Адріан, якого от-от поглине чорне черево рідного міста. Поглине, пригорне, захистить від нападників, як мати, як кохана жінка, приголубить, дасть прихисток і подарує спокій хоч на хвилину, на єдину мить! Бо що таке мить, коли смерть йде по п’ятах, димиться сіро-чорною тінню, приходить у спогадах, кепкує, зловісно позираючи з мертвих очей розстріляних друзів, а сніг білим саваном лягає на плечі і груди коханої жінки, зимними вечорами залишаючи на щоках, губах і серцях холодні цілунки вічності? Мить – це все!

Зустріч із пані Оксаною проходила у формі діалогу: з залу надходили записки із питаннями, а письменниця послідовно відповідала на них. Шанувальникам хотілося знати все: Що пані Забужко думає про сучасну літературу і як ставиться до молодих авторів? Яка музика їй подобається? Яке кіно ? Чи вважає вона, що талант не є чимось вродженим, і його можна набути? Як не дивно, таланти пані Оксана, людина, безперечно далека від банальностей, порівняла класично - із суцвіттям троянд. Деякі з них вже розпустились, і багряні пелюстки ось-ось впадуть додолу, якісь пуп’янки, навпаки, ще тільки проступають із зеленого стебла, але у майбутньому обов’язково порадують око буйним цвітом. На думку Оксани Забужко, талант – це і велике щастя, і хрест, бо талант неможливо втримати, він кипить у крові, жадає виходу, весь час перебуває в русі, невпинно рветься назовні. Талант – це потік творчої думки, який захоплює, бере в полон і не відпускає, аж поки не реалізується у певній креативній формі. Розвиваючи свою думку, письменниця категорично не погодилась із Фройдом, який, як вона вважає, винищив, але разом з тим і спотворив, вульгаризував поняття сексуальності та її співвідношення із творчим процесом. На думку пані Оксани, “верхня і нижня чакри повинні співпрацювати, але ні в якому разі не перевищувати одна одну, розум і чуттєві бажання плавно переходять одне в інше, і тільки тоді народжується багатогранна творча форма”.

Коли Оксану Забужко запитали, яке її ставлення до сучасної української літератури, письменниця зітхнула: “У нас є автори, але нема літератури. Нема літературної критики, рефлексії на прочитане. Ми сприймаємо літературу, але не можемо дати їй об’єктивну, критичну оцінку”. Пані Оксана також назвала імена молодих авторів, чиї роботи їх зацікавили, і дала декілька порад починаючим творити пером. “Не бреши” – одинадцята заповідь, якої мусить дотримуватись кожен, і не тільки письменник. Це золоте правило, бо, коли брешеш, конструюєш певний світ, і у майбутньому доводиться пам’ятати все до останньої вигаданої деталі, адже від найменшої неточності все може рухнути. Із часом відбувається нагромадження фактів, і борони, Боже, заплутатись у власній вигадці! ”

Не менш цікавим виявилося запитання щодо літератури і вікового бар’єру. Оксана Забужко виступила проти історичного поділу письменства на пострадянському просторі, починаючи від шестидесятників. Письменниця також зауважила, що прірва між поколіннями полягає зовсім не у різниці у віці, а у різниці в сприйнятті. “Семидесятники, восьмидесятники, дев’яностники – сама мова опирається цьому насильницькому розподіленню! Покоління визначає не те, як люди ставляться один до одного, а те, як вони ставляться до Шекспіра”. Важко не погодитись із пані Оксаною, адже саме відношення до літератури характеризує людину з боку духовної зрілості та рівень соціального тиску на вільну особистість.

Наприкінці зустрічі на прохання аудиторії пані Забужко прочитала кілька вибраних віршів. І знову слухачі застигли у мовчазному захопленні! Перед очі постала незабутня галерея яскравих, трагічних і суперечливих образів античної літератури. Тут і коханка бога Аполона Касандра, нещасна віщунка, чий плач по сплюндрованій Батьківщині-Трої і змарнованій жіночій долі пролунав крізь віки і торкнув чутливу струну в душі не одного письменника і поета європейської літератури, не оминув він і творчості нашої знаменитої землячки Лесі Українки... Клетимнестра, жорстока, демонічна, властолюбива, зрадниця і вбивця, не гідна називатися жінкою, але вона ж - і матір, якої безжально позбавили дитини, і зраджена дружина, і принижена королева, котру чоловік після довгої розлуки примусив терпіти присутність молодої і вродливої бранки. Агамемнон, суворий воїн та амбітний володар, якому все мало - і військової слави, і нових земель, і жіночої спраглої любові, його лати заскорузли від крові вбитих і недобитих, а сліди овіяні попелом юнацьких надій, що не справдились... Ці образи живі, рухливі, потойбічні, вони дивляться на нас з древньогрецьких амфор у музеях та вишуканих полотен відомих митців, промовляють зі сторінок збірок міфів та віршів Оксани Забужко. І у їхньому багатоголоссі ввижається тепло палаючого сонця на небосхилі, яке сходило ще тисячі разів відтоді, як Агамемнон зустрів свій останній світанок, музейний пил, що не поступається густій сивині віків, терпкий запах старої фарби, а ще – лине справжня українська мова, яка і досі “бринить, мов струни бандури, живою мовою поколінь”.