Новини

Володимир Цвих: «Громадська робота робить людину людиною»




Цвих Володимир Федорович - учений-філософ, політолог, громадський діяч, голова ППО КНУ імені Тараса Шевченка, професор. У 1972 року закiнчив Фiлософський факультет Київського державного унiверситету iмені Тараса Шевченка. У 2004 році — захистив докторську дисертацію на тему «Профспілки у громадянському суспільстві: особливості парадигми відносин». Заслужений працівник освіти. Має два ордени за заслуги. Одружений. Має сина й двох онучок.
Мій робочий день розпочинається о 4 ранку. О 5 - я вже в лісі. Як правило проводжу там 2 години. Мені там найкраще думати та аналізувати. Можу йти і готуватися до лекції. Звичайно, якщо бігаю - то думати логічно та послідовно не виходить, а якщо іду - то конструювати думку просто прекрасно.
Спочатку змушував себе, а тепер мене тягне у ліс. Згадую відому балерину Майю Плісецьку. Вона говорила: «Якщо я один день не позаймалася у тренажерному залі, я відчуваю сама це на сцені. Якщо два дні - то це відчуває мій хореограф. А якщо три - то це бачать уже глядачі». У мене таке враження, що якщо я три дні підряд не побував у лісі, то всі про це вже знають.
Таке інколи враження, що я народився в університеті. Усе своє свідоме життя, за винятком останніх 10 років, прожив на вулиці Ломоносова. Для мене й для моєї сім’ї - це рідна вулиця. А Ломоносова - це ж частина університету.
Усі 5 років я навчався у Жовтому корпусі. Тільки деякі заняття були у Червоному. Тому ми сюди ходили, наче на екскурсію. Там і деканат Філософського факультету був, і деякі інші структури.
У нас двері не зачинялися. Тоді профком теж був у Жовтому. Я там три роки працював, як заступник, який відав усіма питаннями, в тому числі студентами та організаційною роботою. Зараз менше студенти приходять. А тоді дуже багато було. Тільки перерва - вже всі товпляться.
Голова профкому Хижняк Василь Петрович шукав собі заступника - активну людину, яка, на його думку, була б здатною допомагати йому. Обрали мене. Згодом він став моїм науковим керівником. Василь Петрович - доктор історичних наук -був завідувачем кафедри, якою завідую зараз я.
Я й не думав, що мене доля знову зведе з профкомом. У 1984 році мене було обрано заступником секретаря парткому університету. Через 2 роки проходила профспілкова конференція. Почали шукати людину, яка б знала цю роботу, і зупинилися на моїй кандидатурі. Мені подобалося працювати в парткомі, але таки пішов у профспілковий комітет, і якимось чудом затримався до сьогоднішнього дня.
Я завжди був категорично проти того, щоб на низовому рівні були професійні голови профкомів, які не працюють викладачами, не займаються наукою. На мою думку,якщо не знаєш зсередини специфіки роботи - не зможеш представляти інтереси цих людей.
Якщо відверто, то зараз мені більше подобається працювати зі студентами. Вони ходять за мною вервечкою. Розмовляю з ними, аналізую роботи, даю якісь поради, вичитую аспірантські дисертації чи автореферати. Це мені більше подобається, ніж вся інша громадська робота. Я трохи стомився від неї.
З усіх видів викладацької діяльності дуже не люблю приймати іспит. Деколи на іспиті треба ставити двійки чи трійки, а це для мене дуже боляче. Хоча є значна частина студентів, які на це заслуговують. Їм треба не тільки двійку чи трійку, а й різку.
Історія не знає умовного способу, не знає! Як сталося, так воно і є. Інакше не могло бути.
Мої сестри дуже вплинули на розвиток моєї особистості. У нас гарні були відносини. І зараз такі. Люблю своїх сестер. І вірю, що вони так само люблять мене.
Коли я закінчував школу, старша сестра Віра навчалася заочно у Львівському університеті. І оті книги, що вона привозила, я всі перечитував. Всю історію зарубіжної літератури разом з нею вивчав. Вона була російським філологом.
Вступив на Філософський факультет, з одного боку, випадково. З іншого боку, під впливом грецької міфології. Вся сучасна філософія будується на древніх греках.
У мене дві онучки: одній 9 років, іншій – 7. Я бачу, як вони впливають на мого сина. Він стає іншим. Синові - 38 років. Він українець, але одночасно людина світу. Вдома він буває кілька днів на місяць. Разом із сім’єю проживає та працює у Москві.
Моїми духовними наставниками є книги. Дуже багато читав і зараз читаю багато. Деколи жартома кажу своїм молодшим колегам, що, здається, я прочитав більше книг, ніж вони бачили. Ясно, що зараз читаю трохи менше, бо часу мало. А в дитинстві - просто ковтав книги.
Є кілька авторів, яких я постійно читаю. Їх не можна прочитати до кінця. Це Шекспір, Конфуцій, Шевченко, Симоненко. Я дуже люблю Симоненка.
Класика допомагає мені в роботі зараз. Коли аналізую якусь політичну подію, раджу читати художню літературу, щоб зрозуміти політичні проблеми, відчути їх. Щоб зрозуміти, чому відбулася революція в Росії , чому була така жорстока громадянська війна, прочитайте «Тихий дон» Михайла Шолохова. Там відповіді на всі питання.
За 5 тисяч років, які людина живе на землі, нічого не змінилося. Людина залишилася такою, як і була. Прочитайте, що пише Конфуцій, прочитайте міфи та легенди Давньої Греції… Там боги ведуть себе, як люди: закохуються, зраджують, обманюють, довіряють. Нічого нового…
Дуже люблю Гійома Аполлінера. Коли бував у Парижі. Пішов на міст Мірабо. Знаєте, які відчуття? Тільки біда, що немає хорошого українського перекладу.
Читаю Біблію. Але, певно, ще буду довго читати. Там багато того, що змушує інакше дивитися на життя. А я зараз не маю часу на нього дивитися. Мені треба його творити. І себе робити у цьому житті.



Українці - ліниві всі, вайлуваті, нестратегічні. Микола Куліш писав, що з українців найкраще виходять перекладачі й дядьки. Хоча у нас багато людей є, які можуть творити і досягати успіхів. А те, що дядьки… Дебелі, товсті чоловіки, які тільки думають лише про свій шлунок.
Нам бракує культури. Ми мусимо європеїзуватися, стати культурнішими, дотримуватися стандартів не лише у законодавстві, праві, освіті, а й у побуті.
Працювать, працювать і у праці сконать, як казав Іван Якович Франко. Тоді результат буде точний.
Колись мені запали в душу слова ректора Московського університету Віктора Антоновича Садовничого: «Найвище звання, яке я маю, це - звання професора Московського університету». Не люблю підкреслювати те, що я професор. Але це дійсно найвище – професор Київського університету.
У структурі філософського знання мені більше до душі була соціальна філософія. Це мене привело до політики, до політології, до того, ким я є зараз.
Нещодавно прочитав соціологічні дослідження нашого Факультету соціології. Був вражений. Виявляється, що громадська робота у студентів на останньому місці. Молодці. Це добре, з одного боку. При умові, що займаються наукою. З іншого боку - громадська робота робить людину людиною. Не професіоналом, не спеціалістом. Вчить жити і спілкуватися з іншими. Розуміти іншого. Бо це проблема, майже біда…
Громадська робота дає дуже багато знайомств, розширює світогляд, навчає. Вона подарувала мені багато друзів у всьому світі: Махачкала, Казань, Єреван, Баку , Тбілісі, Варшава, Ленінград, Брюссель, Париж, Ванкувер…
Думаю, я засидівся тут. Буду прощатися. В політиці є золоті правила. Одне з них гласить: краще піти на рік раніше, ніж на день пізніше. Хочеться просто попрацювати над собою. Відчуваю відстаю від дітей, тобто від студентів. Не займатися нічим, а просто зайнятися собою – повністю зануритися в книги.
В чому проблема цієї роботи? Як не парадоксально - люди. Вона йдуть сюди зі своїми проблемами, а їх треба вирішувати. Це займає дуже багато часу, вимагає зусиль, нервів. Часом треба говорити людям «ні». Тоді думаєш, чи правильно сказав, а може ти образив людину? Неприємно робити людині боляче.




текст: Вікторія САВЧУК

фото Юрія Тивончука/ПРЕС-СЛУЖБА КНУ