Новини

У рамках заходів з нагоди 95-ліття від дня народження Матвія Михайловича Шестопала, декана факультету журналістики (1955–1957 рр.) в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка під керівництвом кандидата історичних наук, доцента кафедри соціальних комунікацій Іван Михайловича Забіяки відбувся круглий стіл із промовистою назвою «Журналіст мусить бути бійцем, а не лакеєм». Ці слова, що належать видатному журналісту Матвію Шестопалу, цілком відображають його життєву позицію, більше того, стали лейтмотивом самого його життя. Матвій Михайлович мав тяжке дитинство, на його юність і молодість випали роки національно-визвольної боротьби українців та установлення радянської влади. Він пережив голод і смерть рідних, пройшов усю війну. І попри все зміг зберегти у серці любов до людей, яку передав потім і своїм студентам.
Тож на урочисте відкриття пам’ятного знаку на алеї, названій на честь Матвія Шестопала, прийшли ті, хто мали честь знати його особисто. Безперечно, будь-який «пам’ятник поступається його живому образу, який залишився у нашій пам’яті», – відзначили гості заходу на пленарному засіданні круглого столу. Проте монумент на честь Шестопала – важлива подія, що засвідчує визнання його внеску у становлення української журналістики. Крім того, пам’ятний знак покликаний привернути увагу сучасного студентства до цієї видатної постаті.
Під час засідання своїми спогадами про Матвія Михайловича поділилися його сучасники – студенти, друзі та знайомі, які мали можливість співпрацювати чи спілкуватися з Шестопалом. Першим виступав відомий поет Борис Ілліч Олійник, який розповів про свого наставника як про надзвичайно сильну особистість, яка понад усе цінувала правду й любила свій народ. Як відзначила Галина Петрівна Сидоренко, попри «життя стражденне» й «важкий шлях», Матвій Шестопал залишався справжнім велетом, патріотом України. Він мріяв, аби його послідовники «підхопили зерна» мудрості, які він сіяв, і несли це добро в народ.
Вадим Федорович Мицик, згадуючи життєві уроки Шестопала, сказав: «У чому сила Матвія Михайловича, так це у правді й мужності, адже він завжди знаходив мужність сказати правду». «Він навчав студентів бути мислячими», – висловився він, студент Шестопала, який потім, будучи відлученим від журналістики «за український буржуазний націоналізм», повторив життєвий шлях свого вчителя.
Як письменник і науковець, Матвій Михайлович зі студентів «зробив людей», – зауважив Анатолій Андрійович Краслянський, – він створив «епоху думаючих журналістів», перше «завдання яких – захистити людину», а «найстрашніший суддя – сам над собою».
Цю думку підтримує й Богдан Ясафатович Уніят, який підкреслив ідею Шестопала: «журналіст має бути борцем, мислителем, захисником» свого народу, «але передусім – Людиною». Згадав він і про випадок неймовірної відважності Матвія Михайловича, коли на партійному зібранні він підтримав іншого відомого борця за українську самобутність Івана Дзюбу. Коментуючи політику «двомовності» (а фактично русифікації) в країнах СРСР, Дзюба заявив, що в таких умовах деградує російський народ, адже в нього одна мова, а в усіх інших народів СРСР їх має бути дві: рідна та російська. Тоді Матвій Шестопал заявив: а якщо до СРСР «приєднається великий китайський народ, то ми всі станемо тримовними?!»
Художник Олександр Васильович Фисун назвав Матвія Шестопала постаттю, що «послана народу Божим провидінням», хто «має нести велич», «складає гордість національної свідомості» та є «взірцем справжнього українця-націоналіста» у найвищому значенні цього слова.
Зрозуміло, що за радянської влади людина із такими націоналістичними переконаннями, глибоко гуманістичними та життєлюбними поглядами, яка мала до того ж завдяки своїй харизмі надзвичайний вплив на молоде покоління – студентів, не могла довго залишатися на керівній посаді. Тож, як відзначив Володимир Ананійович Підвисоцький, «система знищила його», як робила це з усіма, «хто проти неї повставав». І це попри те, що у Шестопала «були ордени й медалі», здобуті на фронтах Другої світової.
Так само міркує й Святослав Карпович Васильчук, який підкреслив «хрестоматійний приклад Шестопала» – те, «як система нікому не пробачає», адже вона «безжально, танком проїхалась по ньому».
Своїм учням Матвій Шестопал запам’ятався не лише як людина з непохитною громадянською позицією, а й як непересічна особистість. Як відзначив поет Григорій Титович Гайовий, Шестопал не лише володів «вишуканою українською мовою» а й «мав бездоганне почуття гумору, був чудовим фейлетоністом, зразковим полемістом», а «будучи знавцем не лише історії, а й соціології», не боявся писати літературознавчі статті, де критикував навіть визнаних письменників. «Він мав неймовірну харизму: не читаючи свій предмет на всіх курсах, був відомий усім студентам. Тож ми ніколи не забудемо його як нашого Вчителя», – сказав Іван Мицик.

Марія Кондратьєва
1 курс магістратури ВСР