Новини

“ . . . Може вмерти і людина і розсипатись на порох – та горітиме на зорях велетенське її діло!”
Ю. Яновський

Гомонять дерева на новій вулиці. Перехожі жбурляють строкатим листям. Починає крапати дрібний дощик. Відчувається трішки якась прохолода, але водночас посміхається сонце. Прекрасний своєю незвичністю день приносить хороший настрій, спонукає задуматись над врожаєм своїх вчинків.

В цей загадковий плодоносний день народилася оповита мрією і патріотикою дівчинка. І сам Бог знав про доленосний спавжньоукраїнський шлях цього дитяти. Поклик долі з кожною хвилиною координально змінював життя її батьків, які в своєму серці завжди любили і пам’ятали свою неньку Батьківщину-Україну. А отже і виховували своїх дітей на тому, що будь-яка держава починається з мови, яка об’єднує, консолідує людей, творить націю. Мова – це генетичний код нації, константа державної самодостатності, самоцінності, неповторності, яку ні в якому разі не можна забувати де б ти не був.

Години, місяці, роки проходили в українському середовищі, з “Кобзарем” у руках і вічною тугою за Україною. Юна українка постійно думала над переконанням – для того, щоб будувати своє культурне життя, всі повинні зробити хоч якийсь внесок у його розвиток, а головне те, що ти сам зможеш запропонувати для поліпшення “українського світу” в Канаді. Хоча б те, як опанувати частинку культури, а саме вишивку, мистецтво, пісню, музику і звичайно рідну мову. Дуже важко створити для українського емігранта на чужині відповідну атмосферу Батьківщини. Навіть уявити мальовничі краєвиди, блакитну воду Дніпра, запах вранішнього сільського повітря. Повинно бути головне завдання – зберегтися як нація.

Шляхи були довгими, нелегкими, не завжди відчинялися двері для того, щоб реалізувати свої ідеї, виникало багато перепонів. Вона йшла впевнено жовтою стежкою для того, щоб досягти поставленої мети – допомогти землякам. Мріяла побачити Україну демократичною, самостійною.

Потягом усього часу знаходиться в осередках громадського життя і цікавиться ним, не бачачи тої землі, яка жила в уяві, про яку розповідали батьки.

Небо плаче її сльозами, а грунт всмоктує біль, радість, перший зроблений крок на землю рідного краю батьків. Мрії збуваються, якщо людина працює над собою, над своїми переконаннями, прагне досягти поставленої мети. Двері завжди відчиняються для тих, хто наполегливо, без упину стукає в них. Так приходить з роками досвід, який потім передається нащадкам.

Гомонять дерева про долю того дитяти, в жилах якого тече українська кров, про те, що воно не збуло своє коріння і не зрадило Батьківщині.

Ессе присвячене до книги “Українська Канада” Анни Фігус-Ралько.