Новини

14 квітня 2011 року на філософському факультеті відбулося урочисте пленарне засідання Міжнародної науково-практичної конференції «Екзистенційні виміри філософсько-антропологічного пізнання: творча спадщина В.Шинкарука».
Організаторами конференції виступили: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Товариство «Знання» України, Інститут філософії ім. Г.Сковороди НАН України, Університет сучасних знань.
Вступним словом пленарне засідання відкрив ректор університету, доктор філософських наук, академік Леонід Губерський.Він виступив зі спогадами про колишнього декана філософського факультету, директора інституту філософії НАН України академіка Володимира Іларіоновича Шинкарука та окреслив значення його наукових здобутків для розвитку вітчизняної філософської освіти в Україні. З привітаннями до учасників конференції звернулися академік НАН України, академік НАПН України, Президент НАПН України, Президент Товариства «Знання» України, доктор філософських наук, професор Кремень В.Г.; академік НАН України, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України, доктор філософських наук, професор Попович М.В.
Доповіді на пленарному засіданні зробили: Голова правління Товариства «Знання» України, доктор філософських наук, професор Кушерець В.І.; академік НАН України, академік-секретар відділу історії, філософії та права, директор Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, доктор філософських наук, професор Онищенко О.С.; член-кореспондент НАН України, академік НАПН України, член-кореспондент НАН України, декан філософського факультету, доктор філософських наук, професор Конверський А.Є. В роботі конференції взяли участь і виступили провідні науковці України та зарубіжні гості. Вчені та студенти працювали протягом дня у 7-и наукових секціях.



Доповідь « В. І. Шинкарук і філософська освіта в Україні» Анатолій Конверський, доктор філософських наук, член- кор..НАН України,декан філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка.

З іменем Володимира Іларіоновича Шинкарука тісно пов’язані процеси формування філософської освіти в Україні.
Друга половина 50-х років і перша половина 60-х років ХХ ст. – це був часовий період, коли формувалися спроби по-іншому усвідомлювати суспільне життя, по-іншому оцінювати перспективи суспільного розвитку. У вищих навчальних закладах вводилися курси філософських дисциплін: логіка, етика, естетика і, власне, філософія.
Це були роки «Хрущовської відлиги», проте над викладанням філософії у вузах ще тяжіла тінь «Краткого курса истории ВКП(б)». «Морозне дихання» «Краткого курса истории ВКП(б)» відчувалося не лише на вузівських курсах, але й при коментуванні робіт К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна. Якщо такі праці, як «Маніфест комуністичної партії», «Розвиток соціалізму від утопії до науки», «Три джерела та три складові марксизму», ще якось вкладалися у «бетонні схеми» «єдино вірної ідеології», то різким дисонансом, що суперечить цим схемам, були: виданий у 1956 р. том «Із ранніх творів», не кажучи вже про «Критику гегелівської «Філософії права»», а з «Німецької ідеології» цитувався, коментувався, пропонувався до списку обов’язкової літератури для вивчення лише І розділ.
Тому Володимиру Іларіоновичу поряд з фундаментальними науковими дослідженнями доводилося приділяти увагу реформуванню філософської освіти. Саме з новаторських позицій він аналізує структуру предмету філософії, походження і суті світогляду, природу пізнавального процесу, методологічні функції філософських категорій.
Вказані напрями досліджень дозволяли створити цілісний курс філософії як навчальної дисципліни, та на основі цього курсу протестувати курси таких філософських дисциплін, як етика, естетика, логіка тощо. Розробка Шинкаруком В.І. навчального курсу філософії створювала гарні можливості для оволодіння філософією як наукою майбутніми спеціалістами у галузі філософії.
Досліджуючи структуру предмету філософії, Володимир Іларіонович розглядає формування предмету філософії у зв’язку з ґенезою людської цивілізації, з одного боку, а, з іншого, - у зв’язку з історико-філософським процесом: «Філософія зародилася як вчення про першосуще, але це було у період, коли вона була єдиною формою наукового знання про світ. З тих часів багато чого змінилося. Із цієї нерозчленованої науки, яку називали філософією, виокремилися спеціальні галузі знання; частина її, яку переважно складали метафізичні, умоглядні розмірковування про буття загалом, що не знайшли підтвердження у розвитку науки, втратила своє значення й опинилася поза межами наукового знання, інша частина була переосмислена, розвинута та склала основу наукового філософського знання про буття».
Протягом всієї історії філософії предмет філософії постійно модифікувався: мається на увазі, що постійно змінювалися поняття про мислення, про буття, про форми та способи відношення мислення до буття.
«Коли хочуть визначити місце філософії серед інших форм суспільної свідомості, то вказують, що вона вибудовує світогляд…», - пише Шинкарук. Володимир Іларіонович звертає увагу на той факт, що існує багато визначень поняття «світогляд», але вони навряд чи є задовільними. Ці визначення або неточні, або фрагментарні, або пов’язані з попереднім розумінням філософії. Побудова наукової дефініції світогляду важлива не лише для філософії, а й для конкретних наук. Часто в конкретно-наукових дискусіях, коли слід наводити дані дослідів, експериментів, інші наукові доведення, опоненти посилаються на такий вирішальний аргумент, як «хибні світоглядні позиції». Прикладами таких ситуацій рясніли сучасні В.І. Шинкаруку дискусії, пов’язані з галузями науки, що зароджувалися. Мається на увазі генетика, кібернетика і т.п.
Слід мати на увазі, що будь-яке положення, відкриття конкретної науки має світоглядний характер. Це пояснюється тим, що основне питання світогляду – «має світ природне чи фантастичне походження»? - отримує відповідь у відкриттях конкретних наук. Відповіддю на це питання є і закон Архімеда, і закон всесвітнього тяжіння І. Ньютона, і періодичного закону Д. Менделєєва і так далі.
Інакше кажучи, поняттям «світогляд» користуються всі науки, але лише філософія створює поняття «світогляд», досліджуючи походження, сутність, функції, характер, види світогляду. Від того, наскільки адекватним буде вироблене філософією поняття «світогляду», залежать прогрес самої філософії та успіхи конкретних наук.
Відомо, що виникнення філософії пов’язане з теоретичним виділенням людини з природи. Тепер людина стала протиставляти себе природі не лише практично, використовуючи її для природніх потреб, але й теоретично, відчужуючись від природи, тобто зараз це протиставляння здійснюється у свідомості. Фактично практичне виділення людини з природи починається завдяки природозмінній діяльності людини. Людина дивиться на природу, сприймає її інакше, ніж інші живі істоти. Для людини дерева, каміння, земля і т.д. – не просто фрагменти оточуючого її світу, але й предмети її перетворюючої діяльності. Іншими словами, практичне виділення людини з природи починається тоді, коли вона стала надавати природі свої форми. Проте практичне виділення людини з природи ще не означало її виділення у свідомості. Людина й надалі ототожнювала себе з природою, зводила свій спосіб діяльності з природним. Здійснювалася персоніфікація природних сил, що складає основу міфологічного світогляду. Теоретичне виділення людиною себе з природи свідчило про усвідомлення різниці між людським способом діяльності та природним. Природне, коли воно включене до сфери діяльності людини, стає таким, яким воно виступає у натуральних процесах і цим досягає універсальності («вогонь», «логос», «дао» і т.п.).
Іншими словами, усвідомлення людиною своєї протилежності природі стало суттєвим перетворенням в її світорозумінні, яке полягало у переході від міфологічного олюднення природи до натуралізації людини.
Цей перехід знайшов своє відображення у перших філософських вченнях, де природа постала у розперсоніфікованому вигляді, у вигляді перших стихій.
Теоретичне розрізнення світу на чуттєво даний та охоплюваний розумом відкрило шлях до побудови теоретичної картини світу, яка не лише співпадала з реальним світом, а й була протилежна йому.
У III т. «Філософської енциклопедії» світогляд визначається як «збагачена система поглядів на світ в цілому».
Якщо проаналізувати це визначення, то у визначуваному понятті ми віднайдемо родове поняття «узагальнена система поглядів» та видову відмінність «система поглядів на світ в цілому». Таке розуміння світогляду не відповідає, на думку Володимира Іларіоновича, сучасному рівню філософії.
Про філософію як загальний погляд, загальне уявлення про світ можна говорити, маючи на увазі той її етап, коли вона являла собою синкретичне знання. Ми ж не говоримо про хімію чи географію як про загальні погляди на хімічні або географічні явища. Коли ж ми зводимо світогляд до загальних поглядів на світ, то цим самим ми стаємо на той рівень розвитку філософії, коли вона тільки виникла і не відокремилась від релігійного світогляду. Відомо, що релігійний світогляд зайнятий тим, що створює чуттєво-конкретну картину світу, тому релігійний світогляд і світогляд, який виробляє філософія, що не звільнилася від впливу релігії, дійсно являють собою загальні погляди або уявлення. Але це жодним чином не відноситься до наукового світогляду.
Викликає заперечення і сам предмет світогляду, яким у цьому визначенні є «світ в цілому».
Термін «світ» у різних науках має різне значення.
Наприклад, у географії - це «земна куля», в астрономії - це «Всесвіт», у фізиці - це «тіло», у філософії - це «об’єктивна реальність». Багатозначність слова «світ» свідчить про відсутність сучасного наукового поняття «світ».
Тому визначити «світогляд» через «світ» «рівнозначне визначенню психології через душу, геометрії – через землемірство і т.п.», - справедливо зауважує В. Шинкарук.
Іншими словами, поняття «світ» належить до того періоду розвитку філософії та науки, коли наука не була диференційована, а філософія являла собою сукупність спільних поглядів про оточуючі людину явища суспільства та природи.
У сучасній філософії поняття світогляду набуло нового змісту, який визначається строгим розділенням усього масиву людського знання на філософське та позитивне (конкретно-наукове). Тепер філософія вже не є знанням про світ в цілому, вона є знанням, яке знаходить підтвердження та прояви не в особливій «науці наук», а у конкретних науках, у своєрідній рефлексії над позитивним знанням.
Звідси предметом світогляду є не просто «світ в цілому», а відношення «людина-навколишній світ». Це відношення містить у знятому вигляді принцип розвитку, розуміння сутності та місця людини серед інших явищ дійсності, визначення суспільного ідеалу.
Таким чином, світогляд – це рефлексія, яка має на увазі відношення людини до оточуючого світу, принцип розвитку, розуміння людини та ідеалу її життя.
«…філософія одночасно є світоглядом, методом (логікою) та теорією пізнання», - зауважує Володимир Іларіонович.
Пізнання виникає у результаті вирішення протиріччя між суб’єктом та об’єктом. Пізнавальний процес є одночасно і суб’єктивним, і об’єктивним. Пізнання є суб’єктивним тому, що без суб’єкту воно неможливе, суб’єкт накладає на об’єкт свої форми у вигляді мети пізнання; в той же час воно є об’єктивним, оскільки направлене на оволодіння об’єктивним світом.
В.І. Шинкарук показує, що таке розуміння суті пізнавального процесу має тривалу передісторію у вигляді боротьби різних поглядів.
Іноді суб’єкт і об’єкт пізнання трактувалися обмежено, метафізично.
Нове слово в трактуванні суб’єкту пізнання було сказано І. Кантом. Його ще називають «Коперниканський переворотом у філософії». Кант ставить суб’єкт пізнання в центр пізнавального процесу, звертає увагу на активність суб’єкту в процесі пізнання. Але недоліком його концепції є те, що він залишає за суб’єктом не тільки форму знання, а й зміст. До форми знання належить вибір об’єкту пізнання, ступінь глибини пізнання об’єкту, спосіб фіксації результатів пізнання. До змісту знання належить той об’єктивний, суттєвий зв’язок, закономірність якого представлена результатом пізнання.
Кант розглядав суб’єкт пізнання як внеродову істоту. З цих позицій не можна аргументовано пояснити, як відбувається періодизація відкриттів (наприклад, чому спочатку був відкритий закон Архімеда, а потім - закони механіки І. Ньютона; чому І. Ньютон після своєї фізичної теорії не відкрив теорію відносності, відкриту згодом Ейнштейном і т.д.?).
Тільки розуміння суб’єкту пізнання як родової істоти дає відповіді на ці та інші питання теорії пізнання. Тільки з цих позицій можна зрозуміти, що відкриття вогню можна порівняти з відкриттям кібернетичної машини або визнати його більш геніальним відкриттям у порівнянні з останнім. Тільки з цих позицій можна пояснити складні, а іноді трагічні моменти Одіссеї людського пізнання: «У кожну епоху усвідомлюються і панують певні цілі; вони залежать від рівня розвитку людства, ступеня його зрілості. Ці цілі й направляють пізнавальний процес, вони визначають вибір об’єкта пізнання і практичної діяльності, справляють серйозний вплив на зміст пізнавального образу».
Підсумком, результатом розв’язання суперечності між суб’єктом і об’єктом пізнання є істина, тобто знання, зміст якого не залежить від суб’єкта. У цьому визначенні істини підкреслюється саме незалежність змісту знання від суб’єкта, хоча в той же час за формою, як зазначалося вище, знання залежить від суб’єкта, що пізнає. Наприклад, від Архімеда не залежить об’єктивний зв’язок, який становить суть його знаменитого закону, але від Архімеда залежить спосіб запису, формулювання, словесного вираження цього закону.
Внутрішньо суперечливий характер істини дозволяє розглядати її як процес: «Сутність істини може бути розкрита, якщо вона буде розглядатися як теоретична форма розв’язання протиріч між суб’єктом і об’єктом у процесі перетворення явищ природи і суспільного життя ».
Виходячи з розуміння істини як процесу, нове звучання набувають поняття «абсолютна істина», «відносна істина» і, власне, «істина». Це не різні види істин.
Істина одна. Абсолютна і відносна істина - це дві протилежності, які становлять сутність істини. Мета пізнання - досягти, відкрити не абсолютну істину, як вічну, незмінну, «істину в останній інстанції», а підсумком кожного фрагмента нескінченного процесу пізнання є істина. З цієї точки зору будь-яка істина є одночасно і абсолютна, і відносна. Наприклад, геометрія Евкліда є абсолютна істина, оскільки вона повністю розкриває той аспект у дослідженні предмету геометрії, який визначається її завданнями. І, разом з тим, геометрія Евкліда є відносна істина, оскільки вона не розкриває весь предмет геометрії як науки, в ній міститься незакритий, запитальний момент у майбутнє. Таким моментом є п’ятий постулат. Свідчення цього - поява неевклідових геометрій.
Розглядаючи пізнавальний процес як взаємодію суб’єкту та об’єкту, ми з необхідністю приходимо до категорій «опредметнення» і «розпредметнення», «відчуження» і «зняття його».
У процесі предметної діяльності людина все більше включає у сферу своєї діяльності різні речовини природи і потім завдяки праці перетворює їх на предмет праці і, в кінцевому підсумку, - в результат праці. Таким чином, людина знімає зовнішні форми з речовини природи і нав’язує їй свою волю, завдяки чому виникає світ олюдненої природи. Фактично відбувається суб’єктивізація природи.
Але тут має місце і протилежний процес - об’єктивізація людського мислення, знання. Світ олюдненої природи є об’єктивованим мисленням: на речах, створених людиною, лежить відбиток людського духу. Тепер знання, яке належало людині, протистоїть їй як опредметнене знання у вигляді текстів, будинків, пірамід, мостів, соборів і т.д. Іноді творіння людських рук стають ворожими, чужими по відношенню до свого творця. Тоді ми говоримо про відчуження. Відношення між відчуженням і опредметненням схематично можна представити у вигляді такої залежності: «будь-яке відчуження передбачає опредметнення, але не всяке опредметнення є відчуження».
Аби певне мислення стало невластивим, необхідні певні умови. Тому категорія відчуження є історичною. Опредметнення ж є атрибутом людської діяльності: «опредметнення є необхідним елементом практичної діяльності людини. Рух від однієї речі до іншої в процесі праці включає в себе пізнання, створення ідеальних образів речей і їх опредметнення».
Правильне розуміння відносини між опредметненням і відчуженням дозволяє зрозуміти відмінності між працею і вільної діяльністю. Колись Аристотель зауважив, що людина, яка пише картину і думає, скільки вона за це отримає, не художник, а ремісник. Цей вид діяльності називається працею. Суспільство замовляє працю, оцінює її та винагороджує. Створений у результаті праці світ речей протистоїть його творцеві, а іноді - ворожий йому.
Вільна діяльність - це таке опредметнення, яке підносить людину, робить її вільною, тобто творчою істотою.
До антропологічної тематики Київської філософської школи Шинкарук долучається ідеями докторської дисертації «Логіка, діалектика і теорія пізнання Гегеля», у якій робить наголос на «Феноменології духа» і «Філософії права» (а не на «Науці логіки»), що виводить дослідження на філософію освіти, культури, виховання, на проблему людини як самосущого буття; тим самим Шинкарук пов’язує уявлення про буття з особливостями людського існування, внаслідок чого філософія постає як своєрідна феноменологія людського буття.
Коли у 1964 р. вийшла однойменна із назвою докторської дисертації книга В.І. Шинкарука, то перефразовуючи відомий афоризм, можна її так охарактеризувати:
«Після виходу в світ книги В.І. Шинкарука «Логіка, діалектика і теорія пізнання Гегеля» всі ми стали шинкарукіанцями».
Це була дійсно робота, яка докорінно змінила точку зору, оцінку такої епохальної системи, як філософія Гегеля. Можна ще й так сказати, що коли б В.І. Шинкарук після цього нічого не писав, то і цієї книги було б достатньо.
Роботи, які вийшли до цього стосовно гегелівської філософії: К. Бакрадзе «Система і метод філософії Гегеля», М. Овсяннікова «Філософія Гегеля», Б. Кедрова «Єдність діалектики, логіки і теорії пізнання», не мали тієї глибини, систематизуючи сили, яка була притаманна праці Володимира Ілларіоновича.
До цієї роботи оцінка гегелівської філософії йшла за такими напрямами:
В чому полягає суть основного протиріччя гегелівської філософії? І відповідь на це питання була однозначна. Тобто, в гегелівській філософії існує нерозв’язне протиріччя між діалектичним методом і метафізичною системою.
Чому гегелівська діалектика (за образним виразом), «стоїть на голові»? Що потрібно зробити, щоб вона стала на ноги?
Для гегелівської філософії характерним є розв’язання протиріч лише в теорії, але Гегель не доходить до їх розв’язання в практиці.
Для Гегеля історія цивілізації є втіленням об’єктивного духу, а насправді історію творять маси.
Гегель оголошує формальну логіку з її законами тотожності протиріччя метафізичною системою, тому-то потрібно створити особливу не логіку – діалектичну з діалектичними умовиводами і діалектичними доведеннями.
Все дуже чітко, однозначно і просто. Немає ніякої гегелівської плутанини. Отже, приступаючи до написання своєї праці, Володимир Іларіонович мав перед собою орієнтири дослідження філософської системи Гегеля.
Але В.І. Шинкарук іде іншим шляхом, він ламає установлені стереотипи, які фактично були своєрідним «прокрустовим ложем» гегелівської філософії. Це було не так просто, досить сказати про захист його докторської дисертації.
Зараз модно говорити про сталінські репресії, виставляти себе репресованим. І часто можна почути, що і над 60-тими роками висіла тінь 37 року. Але було відомо хто на факультеті «сигналив» у ЦК КПУ про гегелівські витівки В. Шинкарука про те, що його послідовник проф. Босенко В.О. намагається прямувати до прогресу через регрес (або як зазначалося в тій доповідній записці «йти вперед через назад»). Тобто це не були якісь кремлівські (чи як зараз модно ототожнювати) москальські монстри, а колеги Шинкарука В.І. по факультету.
І добре, що в ЦК КПУ знаходилися такі принципові, чесні люди як Анатолій Терентійович Гордієнко, які не дали зламати дух В.І. Шинкарука.
Попереду була посада директора інституту філософії НАН України, блискучі виступи на міжнародних конгресах по філософії, вибори в члени-кор. АН СРСР, в академіки НАН України, депутатство найвищих рівнів.
Але Шинкаруку В.І. ніколи не приваблював ріст в посадах. Він завжди залишається глибоким вченим, фундатором Київської філософської школи. І тоді коли очолює Республіканське товариство «Знання», і тоді коли працює над «Законом про мови».

Прес-центр