Новини

22 жовтня 2009 року Центр українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка спільно з Українським Історичним Товариством провели круглий стіл на тему: „Київський університет: роль Постаті в історії розвитку наукових шкіл”, присвячений 175-річчю Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 75-річчю з дня смерті М. Грушевського, 45-річчю заснування Українського Історичного Товариства. У цьому науковому заході взяли активну участь як співробітники університету, так і вчені з установ Національної академії наук (Інститут історії, Інститут літератури імені Тараса Шевченка, Інститут археографії імені М. Грушевського), Українського інституту національної пам’яті, інших навчальних закладів України.
Головувала на круглому столі – Валентина Піскун, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Центру українознавства. У своєму виступі вона підкреслила, що постання 1934 року Університету в Києві стало винятковою подією в історії України, адже традиційно університети – це осідки людського досвіду пізнання світу. Від покоління до покоління на його кафедрах і в його лабораторіях передавався і передається досвід, йде пошук нового й незвіданого, формуються наукові школи, поширюється знання та застосовується у практичному житті. 175 років поступу університетської спільноти відбилися значними успіхами в різних галузях наук. За ці роки Університет був різним як зі структурно-функціональної побудови, так і з точки зору виконання завдань, які покладала на нього держава. У ньому завжди боролися два сутнісних змісти: наука поза політикою і політика в науці; вірнопідданість владним інституціям зі свободою думки і діяння; сірість і обмеженість з геніальністю. І в цій боротьбі завжди перемагала Істина. Вона була своєрідним оберегом університетської спільноти й надалі продовжує бути рушійною силою поступу Університету. В. Піскун підкреслила, що, попри намагання влади у другій половині ХІХ ст. обмежити можливості впливу університету на український суспільний поступ, все ж саме в його стінах поступово сформувалися провідні наукові школи в гуманітаристиці, які в подальшому визначили не лише долю окремих наук, а й сприяли розвиткові українського національно-визвольного руху та зростання національної самосвідомості українців. А постання, розвиток, інституалізація українознавчих дисциплін назавжди пов'язані з іменами відомих університетських учених, таких, як М. Максимович, В. Антонович, М. Грушевський, які передали свої знання, досвід наступним поколінням науковців в Україні та поза її межами.
Анатолій Ціпко, кандидат філологічних наук, с.н.с. Центру українознавства виступив з доповіддю "Ідея університету в українській культурі". Він зауважив, що в саму ідею започаткування й побутування університету як закладу вкладалося поняття волі й вільного вчинку. Університети в Європі поставали як корпорації професорів і студентів , котрі об'єднувалися однією метою – через вільний пошук у високому злетові думки дошукуватися глибин знання. Київський університет, хоч і постав як офіційний імперський проект, він, на переконання дослідника, виконав й іншу місію – збереження всього київського, а ширше українського. Українськість, зачаєна природнім чином в багатьох університетських діячах, не зникла в стінах університету ані після відходу його першого ректора, ані в часи царської реакції, ані в радянську добу.
Історію входження жінок до університету св. Володимира, а також їхній внесок у розвиток української науки висвітлила Катерина Кобченко, кандидат історичних наук, н. с. Центру українознавства. Особливу увагу доповідачка приділила постаті Н. Полонської-Василенко, першої жінки приват-доцента на історико-філологічному факультеті.
Оксана Юркова, доктор історичних наук., с. н. с. Інституту історії НАН України у доповіді "Київська історична школа М. Грушевського" не лише розглянула загальні методологічні підходи до поняття "наукова школа", а вивчивши період діяльності М. Грушевського в Київському університеті, подала інформацію про його учнів, принципи співпраці ученого зі своїми молодшими колегами, окреслила те коло науковий проблем, які вони досліджували.
Галина Бурлака, кандидат філологічних наук, с. н. с., зав. відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України доповіла про літературознавчу спадщину М. Грушевського, який був не лише визначним істориком, громадсько-політичним діячем, а й літературним критиком і письменником. Вона підкреслила, що чимало оцінок літературного процесу, сформульованих М. Грушевським у численних статтях, рецензія, редакційних матеріалах, актуальні й по сьогодні. До здобутків ученого можна також зарахувати створення загальноукраїнського часопису "Літературно-науковий вісник", який ідейно, політично та естетично вплинув не на одне покоління українців, та формування школи яскравих публіцистів та літературних критиків, до якої належать М. Гнатишак, М. Євшан, І. Джиджора та ін.
Ігор Гирич, кандидат історичних наук, зав. відділу Інституту археографії імені М. Грушевського закцентував увагу учасників круглого столу не лише на науковій актуальності доробку Михайла Грушевського, а й на тих проблемах, які ще не здобули належного висвітлення в сучасній українській історичній науці.
Світлана Панькова, директор історико-меморіального музею Михайла Грушевського розповіла про історію створення музею та про увічнення пам'яті вченого у сучасній Україні. Дослідниця підкреслила, що для суспільного загалу та студентства важливим є не тільки знання праць М. Грушевського та його політичних поглядів і переконань. Не менш важливою є інформація про те, яким М. Грушевський був другом, сином, батьком, чоловіком, адже його особистісні якості свідчать про високий демократизм, толерантність, доброту й відкритість ученого. С. Панькова розповіла про епістолярну спадщину історика, що зберігається у музеї. Листування М. Грушевського, на думку доповідачки, розкриває М. Грушевського як людину та прояснює чимало моментів з громадського, політичного, літературного життя початку ХХ ст.
Про історію генеалогічних досліджень в Київському університеті загалом та діяльність О. Оглоблина зокрема доповіла у своєму виступі Наталя Лобко, кандидат історичних наук, викладач Сумського державного університету.
У 1930-х роках українська гуманітаристика в СРСР була перетворена на додаток до політики, а багатьох учених, у тому числі й Київського університету, було репресовано. Символічну наукову естафету від діячів українського Розстріляного Відродження підхопили українські вчені в еміграції. Ініціатором згуртування українських науковців-українознавців став Любомир Винар, який 45 років тому запропонував створити громадську інституцію українських вчених у західному світі − Українське Історичне Товариство (УІТ). Алла Атаманенко, кандидат історичних наук, декан факультету міжнародних відносин Національного університету „Острозька Академія”, розкрила принципи створення та засади діяльності УІТ, підкресливши як високий світовий авторитет його засновників й членів, так і вагу їхніх видань. Зокрема, була зауважено, що друкований орган УІТ – науковий часопис "Український історик" є на сьогодні єдиним українським гуманітарним журналом, статті якого реферуються міжнародними бібліографічними виданнями. Тому актуальною залишається проблема активнішого просування українських наукових ідей, праць, концепцій у світовий науковий та культурний простір.
Владислав Верстюк, доктор історичних наук, заступник директора Українського інституту національної пам’яті, відзначив велику заслугу Київського національного університету у формуванні потужних наукових шкіл та зауважив на необхідності збереження пам'яті про видатних українських учених.
У дискусії, під час якої обговорювалося широке коло проблем – від діяльності сучасних наукових шкіл в Київському університеті, шляхів популяризації їхніх наукових здобутків до ролі музеїв у збереження національної ідентичності та встановлення пам'ятної дошки на стіні університету на честь В. Антоновича, взяли участь Михайло Наєнко, доктор філологічних наук, професор Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Лариса Масенко, професор Національного університету "Києво-Могилянська академія", Людмила Сакада, кандидат історичних наук, Микола Біляшівський, культуролог, співробітник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, працівники Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Інформацію підготували – В.М. Піскун, Т.Л. Шептицька.