|
ЄФРЕМОВ
|
С. О. Єфремов - перший український професійний публіцист, блискучий літературознавець, який відкрив літературні таланти Володимира Винниченка та Спиридона Черкасенка, один з лідерів провідних політичних українських партій початку XX ст. (Українська демократична партія, Українська радикальна партія,
Українська демократично-радикальна партія, Товариство українських поступовців, Українська партія соціалістів-федералістів), врешті - Центральної ради, у котрій як спеціаліст з національного питання він став керівником (міністром) Секретаріату з національних справ України. С. Єфремов уперше вжив назву Українська Народна Республіка, тобто став "хрещеним батьком" УНР.
Народився 1876 р. у с. Пальчик (тепер Черкаська область) в родині священика. Справжнє прізвище С. Єфремова - Охріменко.
Батьки Сергія Єфремова, звичайно, хотіли попровадити його своєю стежкою і дати йому духовну освіту, але він закінчив юридичний факультет Київського університету і присвятив себе літературній справі. Можна собі уявити, якою була літературна освіта в колишньому Київському університеті, якщо змогла перемогти навіть традиційно сильну освіту юридичну. Коли С. Єфремов ще тільки закінчував навчання в університеті (1901), його ім'я вже ставало добре відомим у літературних колах України як упорядника літературної антології "Вік", що містила в трьох томах кращі зразки нової української літератури. Ця тритомна антологія була своєрідною підготовчою роботою С. Єфремова до його головної наукової праці "Історія українського письменства". Опублікована вперше в 1911 р., вона потім лише за життя автора перевидавалася чотири рази - унікальний і єдиний випадок в історії українського літературознавства як давнішого, так і нового часу.
Сергій Єфремов розробив і впровадив у життя концепцію української державності, національної освіти і культури. Багато років присвятив організації української преси, друкувався в наддніпрянських та галицьких часописах.
Ідеологічний (неонародницький) метод дав змогу С. Єфремову визначити канон українського письменства, якого не було ні до С. Єфремова, ні після нього. Цим каноном користувалося навіть радянське літературознавство, котре відхрещувалося від С. Єфремова як від націоналіста, тобто - вбачало в ньому найбільшого ревізіоніста марксизму. Він встановив "хроматичний" ряд українських письменників (автор "Слова о полку Ігоревім", І. Вишенський, Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, М. Коцюбинський та ін).
Академік Української академії наук (з 1919 р.), віце- президент Всеукраїнської академії наук (1923-1928), Сергій Єфремов завідував історико-філологічним відділенням Академії, очолював постійну комісію для складання біографічного словника діячів української землі.
І в монографічних працях, і в критичних оглядах, а головне - в "Історії українського письменства" поруч з оцінкою власне художньої якості творів завжди виразно проглядає його оцінка з позицій національно-визвольної ідеї.
А за списком наукових та публіцистичних праць, за обсягом написаного Сергія Єфремова можна порівняти з такими всесвітньо відомими геніями, як Франко, Толстой, Бальзак. Він вірив, що мистецтво здатне оновити світ. Звідси його безнастанні творчі пошуки, неординарність мислення, утвердження загальнолюдського через національне.
Щирий українець і демократ, Сергій Єфремов органічно не сприймав ні московського колоніального режиму, ні марксизму, не кажучи вже про більшовицьку "теорію та практику". Він чи не найкраще серед лідерів українства усвідомлював трагічні наслідки поразки УНР, чи не найпершим розгледів чорні хмари, що насувалися на Україну зі сходу...
Будучи віце-президентом ВУАН, Єфремов певний час міг віддавати свою енергію на благо народу, готував до друку безсмертні твори Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського та ін., не звертаючи особливої уваги на дзявкотіння рептильної преси, відкидаючи щедрі обіцянки червоних комісарів, які пропонували йому перейти на службу антиукраїнському режиму. Однак, коли у 1925 р. в Україну прибув сталінський посланець Лазар Каганович, суспільно-політичний клімат почав різко погіршуватися, і скоро Єфремова стали відверто цькувати. На спеціально організованих зборах його шельмували, чіпляли до його імені всілякі політичні ярлики.
Коли розпочалася кампанія знищення національно свідомої інтелігенції, Сергій Олександрович став "ідеальною" кандидатурою для політичного процесу як керівник "контрреволюційної організації", т. зв. "Спілки визволення України" (СВУ). Сфабриковані звинувачення визначили подальшу його долю.
21 липня 1929 р. Єфремов був заарештований вп'яте і востаннє (два рази його заарештовували в царській Російській імперії, тричі - в комуністичній). Навесні 1930 р. по "нотах" ГПУ було поставлено "оперу" СВУ. Цей ганебний сфальсифікований процес став сигналом для початку жахливих репресій з боку Москви проти українського народу, фактично - геноциду... Чільне місце на процесі СВУ було відведено українському "фашисту" Сергію Єфремову, котрого засудили на 10 років ув'язнення. Разом з ним на процесі СВУ було засуджено рідного брата Петра Єфремова, котрий працював професором Дніпропетровського інституту народної освіти; його племінника, студента Миколу Павлушкова, вчительку Любов Біднову (Жигмайло), дружину відомого українського історика, священика Василя Біднова та ін. Сім років С. Єфремов відсидів у Ярославському політізоляторі, потім його перевели до в'язниці у Володимирі. За деякими даними, 31 березня 1939 р. Єфремов помер у одному з таборів ГУЛАГу, його творча спадщина нищилась або ж була надійно закрита у спецфондах.
Матеріали взяті з книги Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 180-181
