Новини

 

У свої 81 я ще звучу!

23.12.2011
В Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася зустріч із диктором Національної радіокомпанії України Петром Бойком

Ще перед її початком старшокурсники з захватом розповідали молодшим про свої враження від минклої зустрічі з нинішнім гостем п’ять років тому. “Він тримав абсолютну увагу величезної аудиторії дві години без перерв!”, – пригадують минулу зустріч із метром українського радіомовлення. Всі застигли в очікуванні… За хвилину під гучні оплески зали на сцену піднявся Заслужений артист України, диктор Національної радіокомпанії України, протоієрей Української Православної Церкви Петро Бойко.
“Тема, з якою я до вас прийшов – вона вічна, нескінченна, принадна, солодка, вона зваблива, манлива, але… вона гірка й страшна!”, – такими словами розпочав свій виступ Петро Бойко.Йдеться про одну з найболючіших проблем нашого сьогодення – проблему засмічення української мови, її занехаяння й паплюження у публічних сферах життя.

“Мова наша, коли вона була ще незайманою, не травмованою, завжди була умиротворюючою молитвою, отим ні з чим незрівнянним блаженством від співу солов’я і від молитви…”

Пан Петро згадав, як він у Канаді вів службу під час поховання одного чоловіка з української громади. На цвинтарі зібралися наші земляки чотирьох поколінь, а також ті, хто з ними породичався. Перекладу служби з української ніхто не потребував. Натомість попросили протоієрея сказати ще щось рідною мовою. “І я казав словами Володимира Сосюри: «Немов дзвенить повітря запашне…». І пауза. І тиша. А вони слухають. Не мене – Мову. Мову!”. Саме Мова привела Петра Бойка на радіо, стала його «щастям» і «бідою», визначила його життєвий шлях. Вправляння у мові свого часу допомогло відомому дикторові вилікувати хворобу горла, безтямна любов до неї – підтримала у важкій боротьбі з майже невиліковним недугом. Водночас паплюження її завжди наносило душі Петра Бойка найглибші рани.
“Я жив 13 років у Канаді. А коли повернувся й почув, як говорять по радіо… Я не знав що це робиться! Я був напівмертвий! В устах своїх, у серцях українських не вбивайте мову, не дозволяйте нікому паплюжити її жодним звуком!”


Порівнюючи канони дикторського мистецтва у минулому й сьогоденні, Петро Бойко з гіркотою каже про «мовне каліцтво», яке нині панує на радіо та телебаченні. Коріння такого «лінгвістичного травматизму» диктор бачить ще в радянській школі. А саме – у недолугій техніці читання «на час», коли ігнорується будь-яка виразність вимови на користь швидкості. Натомість “мовлене слово вимагає не лише бути почутим… треба ще його правильно зрозуміти та оцінити. І це все миттєво, поки людина говорить”. Велике значення надається також жесту. Він має або щось підкреслювати під час розмови, або доповнювати мовленнєвий образ.

“Жива мова – це звук і почуття. Це робить те, що ти єсть Бог”
. Качественная полиграфия. интернет магазин настольных игр Центр реабилитации для наркоманов



“Звук, який формується, має стати Людиною”

На своєму прикладі Петро Бойко демонстрував, що якщо правильно поставити голос (він має бути грудно-черевним) і розробити його (тобто поставити у всіх діапазонах), то людина ніколи не буде втомлюватися довго говорити, а слухати її завжди буде приємно.

“Після всіх моїх доріг, всіх моїх хвороб, у свої 81 я ще звучу!”

На завершення диктор закликав усіх пам’ятати, що “мова – це найяскравіший показник вашого Я”, тому її треба плекати та берегти в чистоті.

текст Анна Ращенко,
фото Валерій Попов
Інституту філології






Прес-центр
Інформаційно-обчислювальний центр університету

© Всі права захищені 1995-2024