Новини

 

Людмила Дядченко – авторка того, чого «не буває»

18.10.2011




«Вихід поетичної збірки в Україні – справжнє диво, а поетичної збірки молодої авторки… то такого взагалі не буває…» (Віталій Капранов).
З огляду на «політичну» ситуацію в сучасній українській літературі, слова письменника інакше, як гіркою правдою, назвати складно.
Можна було би сказати щось на кшталт «часи зараз такі», проте хочу нагадати, що поезія ніколи не була літературою для мас. Погодьтеся, вірші, здебільшого, набагато глибші від своїх прозових родичів, що живуть, переважно, у міжміських потягах і вагонах метро. Чи стали б ви читати Цвєтаєву в автобусі? А Ліну Костенко в переповненому тролейбусі? Та зрозуміло, що ні. Бо їхнє місце на невеличкому столику в затишній кімнаті, на книжковій полиці або в серці. Все інше принижує поезію.
Тому не дивно, що заклопотані люди читають розрекламовану прозу.
На поезію ж просто не вистачає часу… На жаль…
Втім, з кожного правила, яким би непорушним воно не здавалося, є винятки. Один із них – книга Людмили Дядченко, магістра ІІ року спеціальності «Літературна творчіть» «Плата за доступ», презентація якої відбулася в середу (14 жовтня) у книгарні «Є» на Контрактовій площі. Ба більше, це – не просто окрема збірочка, а одна із книжок серії «Зона Овідія». На жаль, це покищо єдина тривала серія поетичних книжок на теренах України, яка нараховує 47 поетичних книг українських авторів. Тож можна сміливо сказати, що не прозою єдиною живе сучукрліт...
А ще надзвичайно приємно, що серед відомих зі шкільної парти творів на полицях книгарень з’являються збірки молодих (але далеко не зелених) поетів, до лав яких тепер можна зарахувати і Людмилу Дядченко.
На презентацію нової збірки я покладала великі надії, адже думала якщо збірку вже вирішили профінансувати, то в ній має бути хоч щось хороше. Виявилося, що того «щось» у «Платі за доступ» досить таки багато. І те «щось» – не яскрава палітурка чи хвалебне «заднє слово» Жадана, Скиби та Федюка,а,в першу чергу, глибока поезії…
Чорна типографська фарба на білому папері немов оживає під час читання і малює в уяві не фантастичні світи, а картини реальності. Однак не сірої, а якоїсь іншої, не загнаної в рамки простих непоширених речень, заяложених рим і чужих думок, лише з поодинокими розділовими знаками, за якими автор ховає власну думку, але не нав’язує її… Завдяки цьому читач сприймає вірші так, як може, хоче і вважає за потрібне, а не через призму чужого світогляду.
Хотілося би також відзначити непересічні художні засоби, які одягають поезії у неповторні шати, та так, що кожне наступне вбрання не гірше від попереднього.
На чомусь конкретно спинятися не буду: вирвана з контексту фраза навряд чи збереже свою змістовну велич, а окремий вірш, яким би хорошим він не був, залишиться самотнім віршем… теж вирваним із контексту. Розбирати все не вистачить терпіння. Скажу лише, що в цілому, як на мене, збірка вийшла чудова – щось між «дуже добре» і «відмінно».
Я впевнена: вона знайде схвалений відгук серед читачів і посяде чільне місце серед улюблених поетичних збірок українців.







Гладун Дарина,
студентка Інституту філології
спеціальності «Літературна творчість»


Інформаційно-обчислювальний центр університету

© Всі права захищені 1995-2024