Новини

“Доля судила мені немало працювати в таких умовах і на таких посадах, коли моя діяльність не належала тільки мені, - я працював для цілого українського народу. Як я працював – судити не мені”


Сьогодні не пізнаний і не поцінований ще достойно на Батьківщині творчий доробок Огієнка особливо потрібний Україні, адже наш бій за державність власне української України нині все ще триває. Наступ ворогів української нації чиниться й сьогодні – на її мову друковане слово.

У творчій спадщині Івана Огієнка окреме місце посідають історичні монографії, історико-біографічні нариси, присвячені дослідженню життя й діяльності конкретних постатей, які залишили по собі помітний слід на культурній, духовній, науковій ниві української історії. Об’єктом свого наукового пошуку автор обирав, як правило маловідомі, або й досі зовсім невідомі персоналії, якими з різних причин, а щонайбільше через ревне й самовіддане служіння українській справі, не мали права зацікавлюватися радянські науковці.

На початку наукової праці Івана Огієнка були переважно історичні портрети тих чи інших особистостей, які окремими розділами доповнювали фундаментальні наукові дослідження автора. Таким прикладом можна довести концепцію Івана Огієнка – перша фундаментальна праця, що дала сучасним дослідникам українського друкарства величезний фактологічний матеріал щодо того, яке місце посідає в історії розвитку українське друковане слово серед європейських народів у цілому і слов’янських зокрема і яка практично заперечила домінуючі до цього твердження щодо підпорядкованості українського друкарства російському, а також усталене донедавна датування початків і подальших етапів книгодрукування для українців, стала книга видатного діяча українського відродження, вченого-україніста із світовим ім’ям Митрополит Іларіон “Історія українського друкарства”, видана в 1925 році. Тут подана ціла галерея цікавих і маловідомих досі особистостей - Памва Беринда, Георгій Волошин, Гринь Іванович, Тимофій Касьянович, Семен Корунка, Дмитро Кульчицький, Лаврін Пилипович, Андрій Скульський та інші. Це – так званий львівський гурток друкарів. Грунтовніше, та глибше Огієнко зайнявся життєписами після переїзду до Канади – в 50-х роках 20 ст.

Сьогодні, коли більша частина друкованого інформаційного простору нашої держави насичена російськомовними виданнями, коли радіо – і телеефір не можуть жити без того, що на кожну українську книгу припадає по кілька десятків російських – у 2000 році створена Фундація імені Митрополита Іларіона, яка з видавництвом “Наша культура і наука” і має основну мету зробити аби українське слово звучало на повний голос.

Микола Степанович Тимошик голова Фундації, директор науко-видавничого центру “Наша культура і наука”, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук, у 1997 році був один з перших зарубіжних дослідників, хто мав доступ до дивовижного архіву митрополита, що зберігається й досі в консисторії УПЦ у Канаді. Це архів української еміграції, оскільки через Огієнка, через його листування проходить практично вся проблематика, вся історія діяльності українських наукових, освітніх, військових, релігійних установ, та військових організацій, які були створені нашими земляками поза межами України.

На офіційне звернення Фундації Консисторія УПЦ у Канаді схвалила рішення передати професорові Миколі Тимошику копії усіх рукописних праць ученого і релігійного діяча, що й досі зберігаються в заокеанському архіві й уповноважила його бути видавцем в Україні цих оригіналів, а також творів, що були надруковані у різний час за кордоном.

Своє буття видавничий проект “Запізніле вороття” розпочав із “Історії української літературної мови” – який за радянського часу вважався крамольним, бо шляхом правдивого і переконливого опису поневірянь українського слова взагалі та друкованого зокрема повертав українцям найголовніше – пам’ять, глибинне усвідомлення мови своїх пращурів як душі нації, стрижня у ствердженні своєї державності. Згодом побачила світ “Українська культура” , яка на багато літ стала настільним посібником для сотень тисяч наших земляків, розсіяних за різних обставин далекими америками, австраліями, німеччинами. В Україні книга була заборонена. Ось чому її поява є надто актуальною.

“Історія української літературної мови” та “Українська культура”, відкрили першу із двох серій проекту “Запізніле вороття” – “Зарубіжні першодруки”. Незабаром її мають продовжити такі вагомі, але практично невідомі широкому читацькому залу на материковій Україні твори Івана Огієнка як: “Свята Почаївська Лавра”, “Слово про Ігорів похід”, “Історія українського друкарства”, Українська церква”, “Українська патрологія”, “Канонізація святих в українській церкві”, “Іконоборство”, “Кирило та Мефодій”, “Легенди світу”.

З любов’ю до свого народу Огієнко жив, з вірою в краще майбутнє своєї Батьківщини він помер далеко на чужині, не дочекавшись ні своєї реабілітації, ні омріяного, вистражданого Дня здобуття Україною незалежності, ні повернення в Україну своїх глибоко правдивих, вивірених винятково на архівних джерелах і перепущених крізь серце, а тому проникливе й дохідливе написаних праць. Хай же ці книги проникнуть не тільки в серця українських емігрантів, а й в душі майбутнього українського покоління, що не буде таким байдужим до культурної спадщини України.